Європейський суд з прав людини

Підготовка та супровід звернень після вичерпання національних засобів.

Очікування, з яким сюди приходять найчастіше, Суд виконати не може — і сказати про це варто першим рядком. Європейський суд з прав людини не є інстанцією над національними судами: він не скасовує вироку, не змінює національного рішення і не повертає справу на новий розгляд. Він вирішує інше питання: чи порушила держава Конвенцію.

Нижче — три речі, з яких складається цей напрям: що має бути вичерпано до звернення, що Суд може і чого не може, що буває після рішення. Це орієнтир, а не оцінка чиєїсь ситуації; норми названі як предмет перевірки адвокатом.

Що має бути вичерпано

Право звертатися до міжнародних судових установ виникає після використання всіх національних засобів юридичного захисту (ст. 55 Конституції). Умови, за яких заява може розглядатися, перелічені у ст. 35 Конвенції: вичерпання, строк від остаточного національного рішення та інші підстави неприйнятності. Тривалість строку змінювалася.

Хто звертається і проти кого — ст. 34 Конвенції: заяву подає той, хто вважає себе потерпілим від порушення. Відповідач один — держава (ст. 1 Конвенції). Не слідчий, не суддя, не процесуальний опонент.

Вичерпання не зводиться до проходження інстанцій. Має значення й те, чи ставилося в національному провадженні саме те питання, яке потім виноситься до Суду. А що є тим ефективним засобом захисту, який належало використати, — питання самої Конвенції (ст. 13), а не лише переліку інстанцій у процесуальному законі.

Це найвужче місце напряму. Заява, яка не проходить умов ст. 35, розгляду по суті не отримує — незалежно від того, наскільки серйозне те, що в ній описано.

Що Суд може і чого не може

Юрисдикція Суду поширюється на питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї (ст. 32). Звідси й межа, яку Суд проводить у своїй практиці: правильність застосування національного права національним судом сама собою предметом розгляду не є.

Питання ставляться за конкретними статтями — найчастіше ст. 3, ст. 5, ст. 6, ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу. Стаття, під яку підводиться скарга, задає предмет розгляду так само, як кваліфікація задає його в національному процесі.

Якщо порушення встановлено, Суд може присудити справедливу сатисфакцію (ст. 41). Це окреме питання з власними умовами, і вирішує його Суд.

Не кожна заява доходить до рішення по суті: справа може бути вилучена з реєстру (ст. 37) або завершитися дружнім врегулюванням (ст. 39). Окремо від розгляду по суті Регламент Суду передбачає механізм тимчасових заходів — прискореним розглядом справи він не є. Форму заяви і вимоги до неї встановлює той самий Регламент.

Строку, в який Суд має розглянути заяву, Конвенція не встановлює.

Що буває після рішення

Рішення палати не стає остаточним одразу: є передача справи до Великої палати (ст. 43) і правила набуття рішенням статусу остаточного (ст. 44).

Остаточне рішення обов’язкове для держави-відповідача, а нагляд за виконанням здійснює Комітет міністрів Ради Європи (ст. 46). Порядок виконання в Україні встановлює Закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»: виплата присудженого, заходи індивідуального характеру, заходи загального характеру.

Встановлення порушення саме собою національного рішення не змінює. Перегляд — окрема національна процедура з власними підставами і строком; у кримінальному провадженні це ст. 459 КПК, нововиявлені або виключні обставини. Далі діють правила того процесу, у якому ухвалене рішення.

Сам кримінальний процес, у який повертає національний перегляд, — окремий напрям. Кримінальний захист

Є і другий шлях, коротший за Страсбург. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана, є частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції), а названий Закон визначає застосування Конвенції та практики Суду національними судами. Конвенційний аргумент має адресата вдома, а не лише у Страсбурзі.

Результат заяви визначає Суд. Ні строку розгляду, ні його результату не гарантує ніхто.